Aktualny język artykułu: UA

Формування генотипу. Леон Тарасевич відповідає на запитання Юрія Андруховича...

- Розкажи про ту місцевість, в якій ти народився і живеш.

Л.Т. Це схід Польщі, Білосточчина. Річка Супрасль, над якою лежить евен - містечко Городок. Поруч - невеличке село Валіли, в якому я на-, родився. Там і сьогодні мій дім. Після аемимсв» війни ці землі відійшли до Польщі. Кордон з Білоруссю всього на 18 кілометрів східніше. Такий собі край землі. Городок прикметний тим, що це родове гніздо магнатського роду Ходкевичів. У сенсі етнічному маємо насьогодні 22,5 відсотка поляків, фактично всі інші - білоруси. Про це свідчить також конфесійний поділ: населення переважно православне. Це, щоправда, не стосується самого Білостока - там домінують поляки.

- Я дещо чув про твою діяльність "на білоруській національній ниві". Ти міг би поділитися якимись деталями?

Л.Т. У 90-му, коли в Польщі відбулися перші демократичні вибори, я очолив Демократичне білоруське об'єднання. Ми перемогли на місцевих виборах у Городку. З'явилася можливість зорганізувати білоруську газету. Щоправда, ця ідея наштовхнулася на жахливий спротив - не стільки поляків, скільки самого білоруського, залякано-консервативного середовища. Як так, антикомуністична газета - білоруською? Остаточно газета почала виходити двомовною, переважна більшість матеріалів - відсотків на 70 - усе ж білоруською. Частина білоруськомовних матеріалів друкується латинськими літерами.

- А діяльність, пов'язана з білоруською рок-музикою? Це також складова твого "громадянського проекту"?

Л.Т. Наше покоління свого часу прийшло "в порожнечу". Ми були просто зобов'язані змінювати щось навколо себе й у світі. У наших студентських середовищах початку 80-х страшенно багато всього вибродило, значною мірою - під знаком рок-му-зики. Це була мова нашого протесту.

Згодом я ініціював проведення в Городку щорічного фестивалю білоруської рок-музики асовіща". І виявилося, що майже усі виконавці - приїжджі, себто наші гості з Мінська, з Білорусі совєтської: "НРМ (Незалежная Републіка Мроя)". А з місцевих фактично нікого не було. Тоді ми в дуже тісному колі вигадали такий гурт - рокову формацію "Брага". II становлення не йшло легко - деякі здібні музиканти відходили від нас, як тільки дізнавалися, що доведеться співати білоруською. І все ж "Брага" відбулася. На неї відразу звернули увагу - геві-металевий склад, радикальні тексти, вражаюче потужний інфернальний тембр вокаліста. Наскрізна тема усіх композицій - дебілізм життя на Білосточчині, у своєму тихому гето. В альбомі "Шизофренія" власне й відображено роздвоєння пересічного білоруса-нацмена - "життя зовнішнє і внутрішнє", "назовні поляк, усередині білорус".

Метою цього проекту було вирвати- Для появи бестселера важливі дві преамбули: мова як засіб комунікації та історизм мислення цього ж суспільства ся з гето, вступити в дискусію з польськими ровесниками, продемонструвати можливість сучасної білоруської культури поза лабетами "се-люцькості". І це вдалося - попри всі психологічні бар'єри. На одному з концертів ми виступали відразу після культового в Польщі Казіка, зрештою, лідера групи "Культ". Шість тисяч слухачів затанцювали під білоруську музику. Це був злам у свідомості багатьох присутніх. Проблема загалом не в мові, а в "образі культури", в її розумінні. Для тих білорусів, які все ще бачать свою культуру "селюцькою", така музика звучить як щось чуже й навіть вороже.

- Ти належиш до провідних митців сучасної Польщі. Те, що ти створив і створюєш далі, я наважився б окреслити як естетичний феномен, цілісну й інакшу мову в образотворчому мистецтві. Живучи в селі на "краю землі", ти поєднуєш це із викладанням у Варшавській академії мистецтв та періодичними появами на найпре-стижніших вернісажах Європи і світу. Розкажи дещо про свою працю зі студентами, про методи викладання.

Л.Т. Мені вдалося створити в академії таку майстерню, в якій я сам колись хотів навчатися. Свого часу мені пощастило з професором - він був людиною настільки відкритою, що давав "можливості всього". Але в ті часи не все з його ідей можна було реалізувати. Мій метод назагал полягає в тому, щоб якомога частіше витягати студентів з надто консервативних стін академії. Хай подорожують, переживають і бачать. Ми відвідуємо з ними виставки світового значення (Венеція, Кассель, Мюнстер, Берлін - слава Богу, нині вже не існує для цього бар'єрів ані політичних, ані економічних - візи на Захід нам не потрібні, а переночувати завжди можна десь на підлозі чи в дешевому студентському готелі). Або відвідуємо якихось відомих митців безпосередньо в їхніх робітнях - це чудова можливість спілкуватися з майстрами.

Або так звані "пленери" (я це назвав "пленерами", щоб академічне начальство не надто чіплялося) - такі собі тижневі подорожі із зануренням в якийсь інакший - гірський, лісовий, містечковий - світ. Дуже часто я вибираю контрастні місцевості для таких мандрівок. Це щоб краще, виразніше кристалізувалися творчі переживання та ідеї. Наприклад, живемо тиждень десь на пролетарсько-шахтарському Шльонську з його поруйнованими ландшафтами і мен-тальностями, а відразу потім - романтична садиба початку XIX ст. з філософськими диспутами і поетичними декламаціями. Або дивне північне містечко Сейни з його вимерлим єврейським світом та унікальною білою синагогою.

- Отже, твій підхід передбачає дуже інтенсивний суто людський контакт?

Л.Т. Йдеться насправді про те, що одна особистість може дати іншій. Я теж багато беру від цього спілкування з молодшими. Зрештою, мені доводиться увесь час бути молодим - інакше вони засвищуть мене. Мистецтва, як ти знаєш, неможливо навчити, кожен митець розвивається сам, можна тільки надати певного сенсу цьому розвиткові, наприклад, застерегти учня перед зманеруван-ням чи творчою формалізацією, увесь час будити в ньому щось живе, внутрішнє.

- Знаю, що біля свого дому ти розводиш птахів. Чим є для тебе цей світ? Звідки ця орнітологія?

Л.Т. З дитинства я почував себе іншим у товаристві однолітків. Можливо, це було інше бачення природи навколо нас. Цього не можна було показувати назовні - отож я шукав якогось окремого власного світу, усамітнення, наприклад, серед голубів. Пізніше до цього замилування додалися суто професійні потреби спостережника. Так у моєму саду з'явилися поруч із голубами фазани. З часом, якщо хочеш, аби все це мало свій лад, то мусиш удосконалюватися, ставати професіоналом. Розводити породистих голубів - це формувати певний генотип. Це так, ніби упродовж років ліпити скульптуру, ніколи не будучи певним того, що у тебе вийде. Або інше. Я знаю, що на світі є всього

декілька голубів однієї унікальної - на межі зникнення - породи. Дві пари у Польщі (з них - одна в мене) і три в Німеччині - от і все, що нам залишилося від тієї, колись потужної, голубиної цивілізації. Коли бачиш їх, розумієш, що таке цивілізаційний занепад. По-іншому дивишся на якісь античні руїни або на ту ж таки білу синагогу в Сейнах.

- Отже, це не зовсім те, що звично називають "гобі"? Щось набагато важливіше - частина творчості?

Л.Т. Так, у тому сенсі, що це долання певних кордонів у собі самому - ти доглядаєш у власному саду всіляких екзотичних птахів, а насправді пізнаєш самого себе.

- Я свідомий наївності мого останнього запитання. Ївсеж-спробуй сформулювати свою власну візію майбутнього.

Л.Т. Тепер я вже добре знаю, що не встигну зробити всього, що мав би в цьому житті. Ми - як українці, так і білоруси - перебуваємо у настільки занедбаній культурницькій ситуації, що мусимо поки що лише закладати підвалини для тих речей, які нормаль но функціонують у багатьох інших культурах. Будь-яка людська праця має сенс, доки людина через неї стає людиною. Будь-який людський здобуток дуже легко втратити - нема, напевно, нічого настільки тонкого, крихкого і делікатного, як інтелект. Радянський Союз чудово довів те, що цивілізаційний розвиток цілком можливо перервати на багато років, аби тепер на уламках починати невідомо з чого і наздоганяти інших. Тому все, що можна робити для майбутнього, - це розвивати тут, у цьому нашому просторі, інтелект.

№21(56) Політика I Культура / 9-15 червня 2000